Дорога в #АТО. Спогади..

Опубліковано
Коментарі нічого

Дзвінок одного звичайного нічим не примітного ранку.. Знайомий голос жіночки відповідальної за мобілізацію з військкомату повідомив, що через два дні з'явитись з речами.. Повістку і моб.розпорядження рідним уже вручили. Призивають нібито на 45 днів на заміну солдатам з 24ки, що виїхали на схід.. Начебто бути в частині на охороні. Хоча серце відчувало, що це не так..

І от через майже два місяці такої-сякої підготовки ми їдем на схід.. Війна уже в повному розгарі, звістки про 200х з нашої бригади уже стали нормою.. Та чесно кажучи, при звісці про виїзд якось зовсім страху не було. Заспокоювало те, що їхали уже сформованим дружнім колективом, що зв'язківці працюють в тилу і те, що ми щиро вірили своїм командирам. Це потім жорстока реальність повністю знівелювала ці переконання.. А в дні підготовки до виїзду панувала така собі ідіотська радість, що ми нарешті вирвемось з цієї частини, добряче осточортівшої нам за цей час.

Завантаживши машини своїми пожитками і майном, сонячним суботнім ранком ми погнали техніку на "рампу" (жд пристосування, призначене для завантаження транспорту на платформи). Процес завантаження - то ціла окрема історія, що тягнулась від ранку, до пізньої ночі. Це потім уже стало звичним, що всі наші переміщення, починаються і закінчуються вночі.

Дорога у поїзді - це також довга історія, до місця висадки у харківській області ми петляли три дні по всій Україні. Ситуацію навіть не рятувала "машина часу" під видом 200гр. спирту і спати.. Мимольотом запамятовувались міські вокзали і станції, на яких трохи затримувались.. Харків запамятався диким головним болем - побічний ефект "машини часу".

На місце вигрузки ми прибули вночі, розвантажувались на малопримітній станції якогось невідомого населеного пункту, назви якого я навіть не пригадаю.. З світанком (який тут настає на годину швидше) почали розвантажувати техніку. До того уже всигли отримати боєприпаси і снували поміж вагонів у повній бойовій.

Розвантажились на диво швидко.. До 12ї дня колона з 2х ешелонів була готова до виїзду. Наш командир дав першу (і як потім виявилось - останню) толкову команду: "Зняти пагони і армійські значки родів військ. Від сьогодні немає військових звань, прізвищ. Є тільки ім'я, по батькові, чи позивний." Всі розсілись по машинах і колона рушила...

Їхали забитими сільськими дорогами, причому повноцінною їздою це назвати було важко. Техніка часто ламалась, доводилось на ходу ремонтувати, а когось і буксирувати. Так нас і застала ніч, до першого табору не дотягнули пару десятків км.

Вночі їхати стало ще важче, рух колони уповільнився. Давалось взнаки і те, що супроводжувала колону тільки одна машина ВІ, і тільки вони знали дорогу. А їм доводилось часто вертатись в кінець колони, контролювати відставших. Зв'язок, як на зло, теж накрився з темнотою.. Все це в сукупності призвело до того, що ми заблукали. Проїхали потрібний поворот і зупинились тільки коли почули звуки стрілянини попереду..

В кінці кінців правдами і неправдами ми добрались до табору в якому мали ночувати. Сяк-так розставивши машини, ми вляглись спати, стомлені дорогою..

Зранку прокинувся від того, що бронік на якому спав, натис спину.. Вийшов на вулицю огледітись. Побачене вперше чітко вималювало картину того, куди ми попали. Табір весь у болоті від сотень коліс і гусениць. По периметру окопи, стоять кулемети, зенітні установки. Під ногами стріляні гільзи.. Таке потім доводилось бачити не раз, але того ранку це було вперше..

Після нехитрого сніданку з сухпаїв, ми знову сформували колону і в перемішку з бронетехнікою вирушили в дорогу. До нашого постійного табору був ще не близький шлях.
Цього разу у голові колони їхала розвідка, усі пильнували, тутешні території тільки нещодавно звільнили, тут ще всього можна було чекати.

За Красним Лиманом все частіше траплялись ознаки боїв. Розбита бойова техніка обабіч дороги, вщент спалені БТРи і БМП, посічені кулями мішки з піском на блокпостах, повалені арт-обстрілами дерева. Важко уже пригадати, які відчуття це визивало.. Та страшно точно не було. Не було ще підстав для страху. Ми просто їхали, бо треба було їхати. Повільно, але впевнено ми добирались до цілі.

Десь побід, здолавши чималий і нелегкий для техніки, підйом вгору, ми опинились в таборі. На горі повсюди стояла наша техніка, що була тут, чи прибула раніше. У соняшникових полях причаїлись "Гради" і ствольна артилерія.. Ми приїхали!
Далі буде...

Автор
Категорії Неоголошена війна Теги: , ,

Коментарі

Немає коментарів до цієї статті.

Залишити коментар

Поля позначені як * потрібні обов'язково. Перед постінгом завжди робіть перегляд свого коментаря.





← старше Новіше →